Початок широкомасштабного наступу російських військ в минулому році став символом краху безчесної політики умиротворення Кремля, якої дотримувалася західна дипломатія протягом восьми років незаконної агресивної війни Росії проти України. Втім, навіть на дев’ятий рік геноцидної війни на винищення української держави й українців, дурман “умиротворення” ще витає у владних коридорах Заходу.

Не дивлячись на те, що масштаб злочинних дій Москви змусив Захід змінити свою безвідповідальну політику на користь всебічної підтримки українського захисту від агресії, потрібно визнати, що нинішня стратегія Заходу й надалі потерпає від істотного недоліку - Захід продовжує переслідувати політичні цілі, котрі адекватно не відповідають на агресивні амбіції Москви.

Хоч беззаперечною метою геноцидної війни Москви за територіальне загарбання є знищення української держави та нації, Росія також використовує цю війну як таран для повалення міжнародного правопорядку під проводом Заходу. В Україні на карту поставлена не лише територія, як дехто хто на Заході продовжує вдавати, щоб уникнути більш рішучих дій, а історична траєкторія для світових демократій.

Кремлівський режим переконаний, що переломний момент для повалення світового порядку, в якому домінує Захід, уже близько. Москва вважає, що їй просто потрібно натиснути сильніше, продовжувати свій агресивний курс, і її перемога в Україні запустить ефект доміно в усьому світі, що призведе до занепаду статусу Заходу, передусім США, в міжнародних відносинах.

Захід повинен остаточно збагнути, що потрібно проводити таку стратегію відносно російської війни, котра допоможе запобігти реалізації кремлівського сценарію, тому що поразка України стане стратегічною поразкою Заходу, а перемога України стане може стати спільною перемогою для майбутнього світових демократій.

Агресивна Росія – спільний ворог, який вимагає спільних дій для усунення спільної загрози для України та вільного світу.

Російський виклик Заходу

Уперті дії Москви та прогошені нею цілі не залишають сумнівів, що Кремль зробив ставку майбутнього Росії на те, щоб кинути виклик Заходу. У своєму прагненні до світового панування Москва прагне підважити фундаментальні стовпи глобального впливу Заходу, які, на думку володаря Кремля, є перешкодою для реваншу Росії – гегемонію американського долара, та існування НАТО й Європейського Союзу.

Диктаторський режим Росії вважає, що успішний виклик міжнародному порядку, в якому домінує Захід, вивищить Росію понад міжнародним правом та дасть їй можливість формувати світовий порядок денний так, як вважають за потрібне в Кремлі.

Росія використовує варварську війну проти України для демонстрації своєї відвертої зневаги до будь-яких моральних, політичних чи правових обмежень. Путін сповнений рішучості принизити Захід, продемонструвавши, що Москва не підкориться жодним заходам стримування її глобальних реваншистських амбіцій.

Путін вважає, що він очолює глобальну опозицію Заходу, і таким чином зможе розраховувати на значну підтримку в багатьох частинах світу. Росія навмисно руйнує сучасний міжнародний правопорядок з надією створити потужну антизахідну коаліцію. Кремль переконаний в досяжності своєї мети посунути Захід на узбіччя історії завдяки взаємовигідному стратегічному альянсу з Китаєм, та в розрахунку на гравітаційну силу Пекіна, яка здатна схилити на бік їх альянсу інших великих регіональних гравців. Поки Захід майже два десятиліття марнував зусилля на умиротворення Путіна, він формував антизахідну вісь, яка готується зараз до протистояння.

Неадекватність Західної реакції на російську агресію

Від початку незаконної збройної агресії в лютому 2014 року увага світового співтовариства була зосереджена на питанні російських територіальних загарбань в Україні. Водночас, міжнародна спільнота свідомо уникала вжиття дієвих заходів для усунення самого джерела проблеми – російської загрози для світового порядку.

Реакція Заходу на широкомасштабний наступ Росії в лютому 2022 року спиралася на «реалістичну» мету «не дати Путіну перемогти», котра передбачала допомогу Україні зберегти свою державність на будь-якій території, яку українська влада зможе захистити. Під впливом успіхів українських збройних сил у витісненні росіян з новоокупованих територій, цілі політики Заходу змінилися на відновлення статусу-кво станом до ескалації 23 лютого 2022 року, при якому Крим і значна частина Донбасу залишалися б окупованими.

Нещодавно підписанти Талліннської обітниці (декларації) зробили спробу виправити цю небезпечну та хибну стратегію, проголосивши мету допомогти Україні звільнити усю територію в межах міжнародно визнаних кордонів 1991 року. Хоча Естонія, Сполучене Королівство, Польща, Латвія, Литва, Данія, Чехія, Нідерланди та Словаччина змістовно переформулювали мету, нам ще залишається переконатись в тому, як їхня заява зможе перевтілитись в єдину та узгоджену політику Заходу, зокрема в питанні надання Україні тих видів та обсягів озброєння, які необхідні для реалізації заявленої мети.

Поточна політична проголосиця Заходу «ми підтримуватимемо Україну, скільки буде потрібно» неодмінно супроводжується риторикою про «допомогу Україні зміцнити свої позиції за столом переговорів, щоб завершити війну прийнятним врегулюванням».

Ідея досягнення «прийнятного врегулювання» є витвором кабінетної фантазії. Росія формально анексувала українські території – включно з тими, котрі вона навіть не встигла окупувати – щоб упевнитись, що будь-яке врегулювання шляхом переговорів стане нищівною поразкою для України та Заходу.

Відтак, будь-який тиск на Україну з метою примусу до переговорів, у тому числі через затримку або відмову в постачаннях зброї, є свідомою спробою захистити Росію від поразки на полі бою в Україні.

Ми не повинні боятися говорити про те, що нинішня реактивна політика Заходу щодо Росії кульгає через, здебільшого, ірраціональні самонав’язані “червоні лініі”, які виправдовуються цілями недопущення поширення воєнних дій поза межі України та уникнення втягування НАТО в пряме військове протистояння з Росією через ризик ядерної ескалації.

Довільність такого підходу до російської війни викриває американська позиція щодо Тайваню. Президент Сполучених Штатів Америки Джо Байден справедливо сигналізує, що американські збройні сили захищатимуть Тайвань від китайського вторгнення. Проте, ми хотіли б запитати: чим Китай менш небезпечний, ніж Росія, що Сполучені Штати готові до військового зіткнення? Китай є ядерною державою, він є постійним членом Ради Безпеки ООН, його людські та економічні ресурси значно перевершують російські, а Захід набагато більше залежить від Китаю, ніж від Росії. Слід такоє зазначити, що Тайвань має дуже обмежене міжнародне політичне визнання, тоді як суверенний статус і територіальна цілісність України визнаються та підтримуються міжнародним співтовариством.

Отож, відмінність в підходах Заходу до України та Тайваню полягає не в ступені потенційних ризиків, а радше у питанні політичної волі, так само як у питанні прийняття Фінляндії та Швеції до НАТО. Втім, навіть якщо виходити з того, що Росія становить більш небезпечну пряму загрозу для НАТО, аніж Китай, тоді, насправді, перемога над режимом зла мала б стати нагальнішим завданням, за яке потрібно братися з більшою рішучістю.

Захисту України недостатньо для поразки Росії

Відсіч російській агресії на полі бою та відновлення суверенітету України над усією територією в міжнародно визнаних кордонах станом на 1991 рік – безумовно, мінімальна умова для відновлення порушеного Москвою міжнародного права. Відновлення територіальної цілісності України має передбачати повне виведення всіх російських сил, нерегулярних збройних формувань, а також окупаційних адміністрацій з усіх окупованих територій. Все, що буде менше цього мінімуму, стане поразкою для України з далекосяжними наслідками для її майбутнього та доленосним ударом для міжнародного правопорядку.

Хоч повна деокупація буде історичним військовим досягненням для Києва, вона, ймовірно, не призведе до повного припинення військової агресії Москви, а також не подолає загрози фашистської Росії для світу.

Проведення політичної лінії “прийнятного врегулювання” по українських кордонах не запевнить безпеки для України на майбутнє, а, натомість, дозволить Росії взяти паузу в реалізації своїх агресивних планів щодо завоювання України, та перегрупуватися для відновлення наступального потенціалу, схоже до другої війни Росії проти Чеченської Республіки Ічкерії.

Фактично, російська війна на знищення вже досягла значних здобутків у послабленні української держави через нищівні людські втрати; знелюднення цілих регіонів і міст; руйнації критичної інфраструктури, велетенської шкоди економіці, системі охорони здоров’я та освіти України; заподіяння колосальних матеріальних збитків країні, бізнесу і населенню, а також величезної шкоди довкіллю, тощо.

Доки війна буде вестися лише на території України, Росія, навпаки, не зазнає жодних порівняльних втрат. А, відтак, Москва зможе використати послаблення української держави для нового нападу.

Незважаючи на нездатність досягти своєї мети повного захоплення України в 2014 році та, знову, в 2022 році, Росія продовжувала проводити агресивну зовнішню політику та налагоджувати тісніші зв’язки з країнами, котрі поділяють її антизахідну позицію. Іран, Китай і Північна Корея не мають причин вважати Україну своїм ворогом. Їхнє партнерство та підтримка Москви базується не на тому, що вони поділяють мету Кремля – знищити Україну, а на тому, що вони мають спільну мету – створити антизахідний світовий порядок.

У короткостроковій перспективі зростаюча мілітаризація та переозброєння агресивної російської держави неодмінно будуть спрямовані не лише проти України, Молдови, Казахстану чи інших колишніх республік СРСР, а й проти кількох членів НАТО, котрі знаходяться під прямою загрозою внаслідок проголошених Кремлем цілей «відновлення історичної Росії» та “відсічі НАТО”. Послідовна нахабність дій Москви свідчить, що буде помилкою сприймати ці цілі, як порожню риторику.

Москва має намір – і буде – завдавати удару, коли матиме готовність, а не тоді, коли її міфічно «спровокує» українська оборона чи потужна військова підтримка України Заходом. Найбільший ризик ескалації полягає не в спробах перемогти Росію, а в тому, щоб не домогтись повної перемогти над Москвою.

Поки Росія залишається державою-ізгоєм, захопленою реваншистським мафіозним режимом, котрий сповідує тоталітарну ідеологію рашизму, вона продовжуватиме проводити агресію як свою основну зовнішню політику.

Цілі політики стратегічної поразки Росії

Щоб досягти стійкого та справедливого миру в Україні та забезпечити міжнародну безпеку, Захід повинен проводити узгоджену та рішучу політику задля досягнення вирішальної перемоги над Росією, спрямовану на такі головні цілі:

    • припинення всіх форм російської агресії проти України, насамперед збройної агресії. Це вимагатиме політики примусу Росії до демілітаризації прикордонних з Україною регіонів із запровадженням міжнародного інспектування;
    • скасування усіх незаконних актів російської влади, які порушують суверенітет і територіальну цілісність України;
    • встановлення справедливості шляхом притягнення до відповідальності всіх комбатантів на боці Росії, котрі вчинили воєнні злочини та злочини проти людяності, а також притягнення до відповідальності вищого російського керівництва за ведення загарбницької агресивної війни проти України та геноциду проти українців через міжнародні судові механізми;
    • покладання на Росію зобов’язань виплатити Україні репарації за незаконну агресію та компенсації всім постраждалим;
    • виключення Росії з числа постійних членів Ради Безпеки ООН, щоб позбавити її можливості підривати міжнародний безпековий порядок;
    • примус Росії до реформ через заміну її злочинного режиму новим урядом, який проводитиме політику відмови від агресивного політичного курсу, зокрема, політики засудження шовіністичної, імперіалістичної, тоталітарної ідеології «рашизму», припинення пропаганди ненависті, припинення всіх форм заордонних диверсій, відновлення поваги до основних прав і свобод людини в Росії, тощо; і, абсолютно обов'язково, 
    • Негайне прийняття України до НАТО та ЄС, щоб усунути критичну безпекову вразливість України як «буферної держави» між західним та російським військовими блоками. Поки Україна не буде інтегрована в західний клуб, Росія сприйматиме підкорення України як допустимість. До вступу України до НАТО, підписанти Будапештського меморандуму, а саме Сполучені Штати, Велика Британія та Франція, мають розширити західну ядерну парасольку над Україною.

Неспроможність зупинити агресивні амбіції Росії за допомогою такої комплексної політики не тільки посилить нинішню трагедію українського народу, але й призведе до катастрофічних наслідків для Заходу.

Нейтралізація агресивного потенціалу Росії є єдиним способом запобігти появі потужного антизахідного альянсу. Якщо рамки західного мислення про російську агресію й надалі обмежуватимуться тільки розмірковуваннями про територіальні надбання Москви в Україні, як нас намагаються переконати прихильники умиротворення, то світ не зможе проводити ефективну політику щодо стратегічної поразки Росії, задля усунення її глобальної загрози.

Особливо слід наголосити, що примус України до поступок заради якоїсь ілюзії миру чи пожертва Україною задля «уникнення прямої конфронтації з Росією» не вирішить проблеми агресивної, реваншистської, тоталітарної російської держави. Політичні діячі на Заході, котрі отруюють громадську думку такими «мирними рішеннями», наражають на небезпеку власні народи, позаяк осмілена антизахідна вісь під проводом Росії неодмінно схопиться за можливість використати слабкість Заходу.

Захід не може очікувати, що хоробрий бойовий дух України нескінченно служитиме європейським щитом проти російського експансіонізму та прагнення Москви зруйнувати міжнародний порядок. Захід має нарешті почати діяти з повною рішучістю, щоб досягти спільної перемоги над Росією – єдиної для всіх сил демократії та свободи.

Ця стаття була опублікована у виданні Дзеркало Тижня

Про авторів:

Roman Sohn is an International law expert, researcher of the Russian genocide, coordinator of the international campaign to recognize Russia as the aggressor state. He advises Ukrainian parliament on matters of international law, as well as international media on Ukraine. Mr.Sohn is the co-author of the upcoming book Unrecognized War. He is Chair of the Direct Initiative International Centre for Ukraine, and a Senior Advisor at National Interests Advocacy Network ANTS.

Ariana Gic is a writer, political and legal analyst, and coordinator of various advocacy campaigns for a strong international response to Russia’s war and genocide against Ukraine. Ms. Gic is the co-author of the upcoming book Unrecognized War. She is the Director of the Direct Initiative International Centre for Ukraine and Senior Advisor at Centre for Eastern European Democracy. Ms. Gic is sanctioned by the Russian Federation.