Хід російсько-української війни логічно привів багатьох як всередині країни, так і на Заході, до критичного усвідомлення, що членство України в НАТО це обов’язковий пункт української перемоги у війні, й, заразом, стратегічної поразки Російської Федерації. Без нього воєнний конфлікт не лише ризикує перерости у затяжну війну у мірках десятиріч, але й затягнути велике коло інших країн у воєнне протистояння світового масштабу.

Втім, останні тижні були щедрими на різноманітні пропозиції, які підміняють натівське членство України напіврішеннями та малозначними жестами. Більшість з них не лише не відповідає викликам часу, а й сіє підозри, що українське членство в альянсі залишається розмінною монетою у великих торгах за світовим столом.

З наближенням вільнюського саміту дискусія щодо членства України вивела на поверхню самонакладені “червоні лінії” багатьох західних урядів. За туманом політичної риторики можна розгледіти, що, в своїй суті, вони зводяться до тупикової позиції, за якою Україна не зможе отримати членство так довго, як зберігатиметься загроза агресії з боку РФ. Політики, які мають такий цинічний погляд на перспективи українського членства, добре знають, що ця загроза не зникне ані після закінчення війни, ані після закінчення правління Путіна, бо російський ведмідь вічно голодний. Вони також добре усвідомлюють згубні ризики своєї позиції для України. Жодні красиві обіцянки підтримки через механізми більш високого рівня не можуть приховати, що колективний Захід не вважає нашу війну своєю, інакше б на полі бою пліч-о-пліч з українцями стояли б солдати блоку.

Відтак, аби наблизити членство України, і, що важливіше, отримати запрошення невідкладно - поки триває війна - потрібні безпрецедентні кроки. В 2022-му Україна продемонструвала героїчний опір на воєнному фронті, якого від неї не очікували. Сьогодні потрібні неочікувано сильні дії на дипломатичному фронті.

Східний щит Європи

Україна мусить формалізувати своє моральне лідерство як головної захисниці свободи у світі від зухвалих агресивних планів Москви та країн, котрі підтримують її антизахідну політику. Адже, на наших очах набирає обрисів нова вісь руйнівної сили у світі, яка готова йти до гегемонії по руїнах здобутків людства з часу Другої світової війни в розбудові міжнародного правопорядку, заснованого на правилах, й поширенні універсальних прав людини та демократії.

Настав час, закріпити політико-правовими засобами роль України як східного стовпа оборони Європи від найбільшої загрози її мирному майбутньому. 

Одним з таких кроків могло б стати обнародування українською владою декларації, в якій в односторонньому порядку проголошуватиметься, що, у випадку незаконного збройного нападу Російської Федерації на наших найближчих країн-партнерів, Україна вважатиме цей напад актом агресії проти себе, і, у випадку відповідного запиту, надасть допомогу жертві нападу.

Ініціатива взяття Києвом одностороннього зобов’язання на кшталт 5 статті Вашингтонського договору поставить західних скептиків членства України в НАТО перед безпрецедентним фактом, коли країни альянсу отримають безпековий щит від країни, яка має унікальний досвід прямого зіткнення з ворогом. З багатьох міркувань українські безпекові гарантії дадуть додаткову впевненість країнам східного флангу НАТО в здатності дати відсіч агресії з боку РФ.

Загроза для східного крила НАТО

Всупереч поширеному стереотипу, НАТО має свої вразливості. Від часу заснуванння оборонний блок неодноразово адаптував свою стратегічну концепцію оборони й стримування аби зберігати здатність реагувати на нові виклики, мінімізуючи вразливості. Ці зміни відображали постійний пошук балансу між поляганням на стратегічне стримування силою американської ядерної зброї та розрахунком на спроможність реагування конвенційними засобами на воєнні чи гібридні напади на територію країн-членів, передусім східного крила НАТО. Враховуючи ядерний паритет з РФ і ризики планетарного катаклізму, до якого може призвести ядерна війна, НАТО вже давно відмовилося від концепції масованого відплатного удару у випадку неядерної загрози, і тому реагувало б конвенційними засобами.

Відтак, зрозуміло, що спроможність альянсу захистити країн-членів на східному фланзі від великомасштабного, швидкого обмеженого, чи гібридного нападу РФ була і залишається складним викликом. Ані ядерне стримування, ані наявні неядерні засоби на території членів не можуть повністю гарантувати ефективну оборону від агресії з боку РФ.

Цілком можливо, що найбільшою помилкою Путіна у зловісній стратегії відновлення світового домінування Росії було відмовитись від планів нападу на Естонію в 2014 році, а, натомість, вдарити по Україні.

Пригадаймо, як рік тому прем'єрка Естонії Кая Каллас публічно била в набат, що, у випадку нападу РФ, її держава й нація можуть бути стертими з лиця землі. Вона нищівно критикувала слабкість оборонного плану НАТО, який допускав можливість багатомісячної окупації російськими військами захоплених територій, і попереджала, що наявні військові сили блоку в регіоні будуть знищені переважаючими силами агресора.

З часу заяв пані Каллас НАТО ухвалило ряд рішень для посилення військових спроможностей відбити можливий напад на країну східного флангу. Втім, дії країн альянсу уявнили також їх обмежену спроможність вести війну схожої інтенсивності до тієї, від якої палає українська земля. Ми неодноразово чули як перевірки стану справ в арміях показували недостатність матеріальних і людських резервів, позаяк оборонні відомства, особливо європейських членів НАТО, хронічно й безвідповідально недофінансовувались.

Чи не найбільшою вразливістю НАТО є обмежена здатність до рішучих дій. Явно слабка й хронічно запізніла відповідь на зухвалу брутальність агресії РФ проти України проявила, як сильно дії блоку керуються позицією уникнення ескалації за всіляку ціну.

Пояснення цієї нерішучості, очевидно, не в тому, що Україна не член НАТО. Хоч зараз можна сказати, що західний політикум ховається за НАТО, як за ширмою виправдання, яке знімає з них відповідальність боротися з Росією, але в період 2014-2021 аж ніяк не відсутність членства України в НАТО стояли на заваді продажу зброї, чи вчасному запровадженню не символічних, а дієвих санкцій проти РФ, тощо.

Нерішуча поведінка альянсу не може не хвилювати країни східного крила, не дивлячись на жодні запевнення Вашингтона. Якщо можна ігнорувати геноцидний характер російської війни проти України; якщо можна толерувати ядерний тероризм; якщо можна залишати без відповіді цілеспрямоване створення техногенної катастрофи, то звідки візьметься впевненість, що в момент істини заради «уникнення глобального ядерного Голокосту» не пожертвують, скажімо, інтересами територіальної цілісності «маленьких» союзників по НАТО? Саме тому можна припустити, що, особливо в столицях країн Балтії та Варшаві, українську ініціативу сприймуть як потужну гарантію, що спонукатиме діяти рішуче і увесь альянс.

Лідерство відваги

Дуже умовно, гарантії безпеки від України можна назвати «самоінтеграцією» в НАТО. Україна може переконати Захід, що членство для нас це не тільки намагання сховатися під парасольку захисту коштом зростання ризиків для західних суспільств, але й що готова воювати за них. Адже, вступ в НАТО означає не тільки отримання захисту з боку міжнародного блоку, але й зобов’язання українців захищати союзників. Якщо ми хочемо аби громадяни країн НАТО були готовими йти на жертви заради захисту України, то маємо підтвердити готовність самої України боротися й за їхню безпеку.

Звісно, багато хто справедливо скаже, що українці вже зараз проливають кров заради захисту світу від знавіснілої російської держави, проте на Заході, на жаль, надто багато тих, хто воліє вдавати, що має місце звичайний територіальний конфлікт, котрий не матиме далекосяжних наслідків для їх власної безпеки. Захід не сприймає Путіна, як Гітлера двадцять першого сторіччя, і не готовий ставати на боротьбу з рашизмом як з новітнім нацизмом.

Як наслідок, більшість на Заході сприймає питання членства України в одновимірній площині, де Захід виступає надавачем безпеки, який несе у зв’язку з цим тягар затрат й непотрібних великих ризиків, а Україна - виключно вигодонабувачем.

Ця парадигма, втім, спотворює реалії міжнародної безпеки. Україна, коштом епічного героїзму та трагічних страждань, стала щитом для людства від найбільшої загрози з часів Другої світової війни — агресивного, реваншистського, й рашистського режиму Російської Федерації. Вклад України у світову безпеку без перебільшення велетенський: наш народ власною кров’ю і потом дає відсіч прямому виклику, який кинула Москва міжнародному порядку, заснованому на правилах. Провідну роль в цьому порядку відіграє Захід — він є також його головним бенефіціаром, адже економічне благополуччя Заходу останніх восьми декад було б неможливим без безпекової стабільності. Саме у Стратегічній Концепції НАТО «найзначнішою прямою загрозою безпеці, миру й стабільності в Євро-Атлантичному просторі» визначається Росія.

Нам потрібно донести до західних суспільств, що військова потуга України і рішучість боротися проти переважаючого ворога із ядерною зброєю, були б величезним надбанням для НАТО. Гарантії безпеки від України підкреслювали б, що ми боремося не лише за власне існування і свободу, а за універсальні принципи, та мир й безпеку інших народів. Це покращить двосторонні відносини з країнами НАТО вцілому.

Сильний дипломатичний жест Києва демонстративно закріпить лідерську роль України в регіоні. Якщо говорити про географію українських безпекових гарантій, то слід розглядати усе східне крило НАТО: Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Словаччину, Чехію, Угорщину, й Румунію. Цілком виправдано включити в цей список Молдову, адже прозахідний курс нашого сусіда може зберігатися виключно в умовах безпеки, і тільки західна орієнтація Кишинева дає додаткову безпеку нам.

Гадаємо також, що українська ініціатива буде відображенням вдячності суспільствам тих країн, котрі підтримують Україну зі всіх сил - передусім, активною політичною позицією, яка підштовхує зміни всередині НАТО. Вони добре розуміють, що членство України матиме невимірний вплив на забезпечення довгострокової безпекову стабільності на європейському континенті. Тож, «київські безпекові гарантії» дадуть додаткові вагомі аргументи партнерам, котрі адвокують необхідність невідкладного запрошення України до членства в альянсі.

Амбіції потрібно підкріплювати сміливими діями. В свій час одностороннє скасування Києвом віз для громадян країн Заходу, відкрило для них Україну, і суттєво посприяло нашій подальшій євроінтеграції. Сьогодні односторонні безпекові гарантії з боку України можуть допомогти відкрити двері в НАТО ще до закінчення війни. Ці двері зараз зачинені замком страху західних діячів, і лише відвага зробити неможливе може стати нашим ключем до них.

Ця стаття була опублікована у виданні Дзеркало Тижня

Про авторів:

Roman Sohn is an International law expert, researcher of the Russian genocide, coordinator of the international campaign to recognize Russia as the aggressor state. He advises Ukrainian parliament on matters of international law, as well as international media on Ukraine. Mr.Sohn is the co-author of the upcoming book Unrecognized War. He is Chair of the Direct Initiative International Centre for Ukraine, and a Senior Advisor at National Interests Advocacy Network ANTS.

Ariana Gic is a writer, political and legal analyst, and coordinator of various advocacy campaigns for a strong international response to Russia’s war and genocide against Ukraine. Ms. Gic is the co-author of the upcoming book Unrecognized War. She is the Director of the Direct Initiative International Centre for Ukraine and Senior Advisor at Centre for Eastern European Democracy. Ms. Gic is sanctioned by the Russian Federation.